Логвин Юрий - Слiди На Плинфi (На Украинском Языке)
Юрий Логвин
Cлiди на плинфi
I. ЗАСПIВ
Старiючий майстер ретельно позначив усi болонки зрубу, позначив усi
частини будови - вiд вiконець-заволок до сволокiв на всiх поверхах. Тому вiн
не втручався тепер у роботу хлопцiв - знав, усе добре зроблять.
Здоровi, вправнi хлопцi поскидали кожухи та свитки i, закасавши рукава,
мiцно пiдперезавшись, знiмали вiнець за вiнцем дубового зрубу. Дзвенiло
вистояне дерево, з шерхотом i трiском обсипався тиньк помальованих,
помережаних стiн. Їдучий пил туманом розповзався подвiр'ям, викочувався
через вiдкритi ворота на вулицю.
Тихо, тихо сiялись снiжинки, десь спiвали величальну пiсню молодому.
А старий майстер забирав усе своє добро з Верхнього Мiста.
Наче зацiпенiлий, дивився вiн на хмари крейдяного пилу, що огортали
залишки зрубу. Як гаряче зараз його робiтникам! Он то один, то другий утирав
з чола рясний пiт.
А майстровi прохолодно. Холод тепер часто проймає його спрацьоване
тiло. А ще частiше прохолодою проймало його душу, колись таку веселу та
гарячу.
Коли вони з дядьком повернулись iз далеких сонячних Обезiв i йшли на
уклiн до городника, то побачили за паколлям предовгого тину мури Софiї
Святої, зведенi не менш, як на двi косих саженi. Мури згори накритi
солом'яними кулями. I їх згори притрусив перший снiг.
Коли вони збиралися в далекi Обези по золото, свинець i мiдь, то будова
була велетенським мурашником, а гомiн стояв, плив звiдсiля над мiстом.
Тепер за паколлям тину не було колотнечi, гомону, гуркоту, не рипiли
вози, не дзвенiли сокири й молотки. Тiльки вiд ям з вапном клубочилась густа
пара.
I все довкола засипав, засiвав пухкий снiг. Снiг невагомим покривалом
огортав золоте, ще не опале листя, ховав у бiлому смарагдовi стеблини ще
живої трави. Вiн тодi зняв обезьку кошлату шапку i звiв до неба лице.
Прохолоднi снiжинки гамували лихоманку чекання... Ось зарипiли ворота. Зараз
вiдкриються навстiж, i через них виїздять сани з болонками. А на болонках
позначки, поставленi його рукою. Повезуть цi болонки на Подiл, i почне вiн
там складати їх у зруб на новому подвiр'ї.
А тут, у Верхньому Мiстi, на будовi Святої Софiї, на впорядкуваннi
подвiр'я i служби, на виведеннi Золотих ворiт проминуло бiльш нiж три
десятилiття його життя.
Клубочилась їдуча курява, а майстровi згадалися тумани над iрпiнськими
болотами, як вони в такий туман переходять бродом на правий берег. Знов
згадалась золота подорож в Обези. Найщасливiша подорож його життя. У синiй
водi вiддзеркалення крутобокого, наче iз золотих дошок, бойового човна
варязького. Сiчуть золотi весла бiрюзу води, напнулось колесом, засвiтилось
срiблом вiтрило. Дзвенять вiд напруженої гонитви крутi боки човна, рiже
високий i гострий нiс теплу днiпрову воду. А вiн, самотужки пiдбираючи
мелодiю, спiває вiншування могутнiм веслярам.
Он там далеко-далеко внизу в одну мить скресла крига, опали снiги з
дерев i лугiв, зацвiли i осипали золотим пилом верби i шелюг, i все
зазеленiло, зацвiло, i повiнь в одну мить опала. I пливе-плине далеко внизу
човен, минає одмiлини, темнi смуги вогкої рiнi, смарагдовi заростi
прибережних гаїв.
Вiн стоїть тут угорi, на височенних київських кручах, ще скутих довгою
зимою, i згадує, як вiн, малий тодi, видерся по штагах на рею, примостився
на самiм вершечку i споглядає близькi смарагдовi, а далекi -
блакитно-бiрюзовi - приднiпровськi гори.
I не озирнеться назад, власне, не зазирне в майбутнє, щоб побачити
засипанi ще снiгом схили Верхнього мiста i вгледiти десь високо-високо
сам
